ЩО ПОСІЄШ, ТЕ Й ПОЖНЕШ

Одного разу до нас прилетіли голуб і голубка. Сіли на ґанку та й воркочуть. Ніби дивляться на мене й щось просять. Я поліз на дах, відчинив маленьке віконце. Голуби заховалися в нього. Я виніс їм зерна, вони поклювали й знову сховались у віконці.

Наступного ранку я знову погодував їх і поставив коритце з водою. А потім було так — коли погодую, а коли й забуду. Більше було таких днів, що я забував погодувати голубів. Вони сидять на ґанку, дивляться на мене, а я все кудись поспішаю. Коли це йду, а голуб летить наді мною, немов збирається на плече мені сісти. Я думав, що голуб грається. І не догадався, що йому їсти хочеться.
А то якось уранці бачу — голуби сидять на подвір’ї в сусідів, і маленька дівчинка Оля годує їх. А батько ставить на стовпі маленьку хатку — голубник.
Боляче мені стало. Кликав я голубків, кликав, але вони більше до мене не прилетіли. Поселилися в голубнику. Оля щодня годує їх — і вранці, й увечері. Вони полюбили дівчинку: сідають їй на плечі, даються в руки.
Що посієш, те й пожнеш — говорить наше українське прислів’я. Посіяв байдужість — пожав зневагу. Птахи зневажають тих, хто байдужий до них.

ВІДЛОМЛЕНА ГІЛКА

Уздовж алеї парку біг хлопчик. Був ясний весняний день, на деревах співали пташки, серед квітів літали барвисті метелики. Хлопчикові було весело. Він біг, розмахуючи руками.
Уздовж алеї росли маленькі липки, їх недавно посадили. На гілочках зеленіли ніжні пахучі листочки. Хлопчик зривав їх і кидав собі під ноги. Потішався. От зупинився біля однієї липи.
Та не листочок відірвав, а цілу гілочку відчахнув. Гілочка впала додолу. Хлопчик на хвильку зупинився, глянув на тремтячі листочки. Глянув і на липку. З північного боку зяяла ранка...
Хлопчикові стало жалко липки, та жалість у його серці жила недовго. Бо надворі був такий радісний сонячний день... Хлопчик переступив гілочку й побіг далі. Минуло багато-багато літ.
Хлопчик виріс, став дорослий. І діти його повиростали.
Ось теплого весняного дня приходить він до того парку, де бігав колись малим пустотливим хлоп’ям. Уздовж алеї росли високі стрункі липи. Одна тільки була мовби з північного боку поранена.
У неї ніби руки не було. Замість гілки — глибокий шрам.
Дідусь зупинився. Упізнав липу. Це він давно колись відчахнув її гілочку. І ось тепер на високому стрункому дереві не було великої гілки.
Менше листя зеленого, менше цвіту липового, менше співу бджолиного — бо він зламав гілочку. Менше й радості в світі.
Дідусь зітхнув. Він стояв на алеї, дивився на рівну доріжку, по якій біг маленький хлопчик.

БІЛКА І ДОБРА ЛЮДИНА

Шла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помітила їх. Ось підійшла Добра Людина до високої сосни. Побачила білочку.

Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок.
Добра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурями. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху.

Побачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече.
А зла куниця втекла в темний ліс.

Погладила Добра Людина білочку та й сказала:

— Стрибай собі до свого дупла.

Глянула білочка вдячно Добрій Людині у вічі й пострибала додому.

Дітки давно вже чекали її. Вона й розповіла їм про Добру Людину.

ВЕСЕЛКА

У старого селянина тяжко захворів єдинийсин Михайлик. Батько й мати дуже любили малого, їхні серця стискалися від болю при гадці, що той може померти. Що ж тоді робитимуть?
Другий син у них не народиться, бо вони вже старі. Два старші сини загинули на фронті. Михайлик же — їхня єдина втіха.
Хлопчик лежав біля вікна й важко дихав.
Лікар тихо сказав:
— У нього хворе серце. Ліки безсилі.
Михайлик розплющив очі, глянув у вікно. За вікном сіріло зимове небо, земля спала під сніговим килимом.
— Ой, як хочеться мені побачити веселку, — тихо прошепотів Михайлик.
Батько й мати схилилися над синовим ліжком у тяжкій задумі.
Потім батько встав, одягнувся.
— Куди ти йдеш? — питає мати.
— По веселку, — тихо каже батько. — Дивися, Михайлику, в вікно, там засяє веселка.
Пішов він до коваля. Розповів йому про своє горе.
Узяв коваль горно й міхи ковальські, взяв ковадло й переніс усе своє знаряддя до селянина в сад, під вікно.
Розпалив горно, поклав у вогонь леміш від плуга. Коли залізо розжарилося, мов сонце, коваль витяг леміш із вогню, поклав на ковадло й став бити по ньому важким молотом.
І залізний леміш засяяв, як веселка. В усі боки — на землю, на засніжені віти дерев — полетіли іскри, справжній барвистий вогняний дощ.
Зачудований хлопчик не міг відірвати очей від чарівної веселки, підвівся з подушки, бліді його щоки зачервонілися.
Серце хворого забилося рівніше й спокійніше.
— Мамо, що буде з того вогню? — питає хлопчик, показуючи на веселку.
— Леміш, — відповідає мати. — До плуга.
— Ой, як мені хочеться землю орати! — вигукує хлопчик.
Він підводиться й сідає на постелі.
— Тепер він житиме, — тихо каже лікар.

ХОЧЕТЬСЯ СКАЗАТИ ЩОСЬ НІЖНЕ-НІЖНЕ

Мені було тоді, мабуть, років три чи чотири. Повела мене мама в лікарню - якийсь укол зробити.

Прийшли ми до великого білого будинку. Все в ньому біле - i стіни, й двері. Покликали нас iз мамою в маленьку кімнату. Сидить там біля столу лікар. Глянув на мене, а потім до мами сердито:

- Чому ви не роздягли хворої? Що ж я, по-вашому, сам її роздягатиму?

I аж почервонів від злості. Мені стало страшно.

Toї ж хвилини із сусідньої кімнати ввійшла жінка - теж у білому халаті лікар.

Вона ласкаво поклала мені руку на голову и сказала:

- Ой, яка ж у тебе кофточка гарна. Та и тепла ж, мабуть... Давай, скинемо її.

Від ласкавих слів жінки стало мені радісно. Я сама роздяглася. I коли давали укол - не боліло.

Мені вже двадцять п'ять, уже в мене двоє діток. Обидва лікарі - й чоловік, i жінка - працюють i тепер у нашому ceлi. Коли я зустрічаю на дорозі сердитого лікаря (так називаю його все життя), хочеться перейти на другий бік вулиці. А коли йде назустріч ласкава жінка - на душі стає радісно, хочеться підійти до неї, поклонитися низько и сказати щось ніжне-ніжне...

СОЛОВЕЙ І ЖУК

У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.
А коло Соловейка літав великий рогатк й Жук. Він літав і гудів.
Соловей припинив свою пісню та й каже:
— Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.
Жук гідно відповів:
— Ні, Солов’ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов’я.
— Ну й мудрець! — всміхнувся Соловей. — Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запиіаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.
Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:
— Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов’я чи Жука?
— Хай собі будуть і Соловей, і Жук, відповіла дівчинка.
Тоді подумала й додала:
— Як же можна без Жука?

ВАЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили. Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
— А ми ж не подякували жінці за воду.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Що ж...— каже Роман,— це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
— Варто,— наполягає Марійка.— Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?
Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.
— Ви як хочете,— каже Марійка,— а я повернуся й подякую...
— Чому? Скажи, чи ж обов’язково це зробити? — питає Роман.— Адже ми так потомилися.
— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.
Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.
— Важко бути людиною.— сказав він.

ВСЕ В ЛІСІ СПІВАЄ

Весною ми пішли до лісу. Зійшло сонце, подихнув легенький вітерець, і всі дерева в лісі заспівали. Кожне співало свою пісню. Береза співала ніжну пісню. Слухаючи цю пісню, хотілось підійти до білокорої красуні й обняти її. Дуб співав мужню пісню. Коли ми слухали пісню дуба, нам хотілось бути сильними, відважними. Верба, що схилилась над ставком, співала задумливу пісню. Прислухаючись до пісні верби, ми подумали, що прийде осінь і листячко з дерев осиплеться. Горобина співала тривожну пісню. Від цієї пісні до нас прилинула думка про темну ніч і бурхливу грозу, від якої гнеться тонка горобина, немов шукаючи захисту. Ось які пісні почули ми в лісі.

УСМІШКА

Був травневий сонячний ранок. На зелених луках, що починалися зараз же за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.
Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками.
Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.
Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.
Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку.
Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться. Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним?
Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: “Усміхніться й ви, дідусю!”
Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурий, брови — насуплені, очі — злі.
Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів.
Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитнеє небо стало бліде, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.
Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.
Дівчинка йшла собі луками далі, її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає, дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась.
І така була добра та щира її усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись усякими барвами.
Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.
Дівчинка усміхнулася, перед її очима знову затремтіли барвисті крильця метелика.
Вона пішла за метеликом, а бабуся спинилась на хвилинку і, дивлячись їй услід, щось тихо прошепотіла.

КАМІНЬ

У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні.
Одного разу до дуба прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Тож і подумав:
«А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю! Ото, мабуть, булькне дуже!»
Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі.
Камінь упав на дно і забив джерело.
Вода перестала заповнювати криницю.
Криниця засохла.
Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземці струмки потекли кудись в інше місце.
На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів у інший луг.
Замовкла соловейкова пісня.
Сумно стало в лузі.
Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила прохолодна криниця.
Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмари пилюки.
«Де ж воно все поділося?» — подумав дідусь.

ДВА МЕТЕЛИКИ

Над зеленим лугом літали два метелики. Один білий, а другий червоний. Зустрілися, сіли на зеленому листочку та й хваляться. Білий метелик говорить:
— Мої крильця найкрасивіші, бо я схожий на білу хмаринку.
А червоний метелик і собі хвалиться:
— Ні, мої крильця красивіші, бо я схожий на сонце.
Зайшло сонце, настала ніч. Обидва метелики посіріли.

ЛАСКАВИЙ ВІТЕР І ХОЛОДНИЙ ВІТРЮГА

У темному лісі, в глибокому яру спали два вітри. Ласкавий Вітер — хлопець з синіми очима. А холодний Вітрюга — дід з колючою бородою.
Прийшла зима. Сонечко не могло піднятися високо над землею. Білі сніги вкрили поле. Зашуміли тривожно верховіття дерев. Прокинувся в глибокому яру холодний Вітрюга. Встав, вийшов з лісу. Застогнала хуртовина. Йде по землі холодний Вітрюга, замерзають річки, гуде хуртовина.
Та ось піднялося сонечко вище над землею. Заболіла спина у холодного Вітрюги. Поплентав він у темний ліс, заліз у глибокий яр.
Прокинувся ласкавий Вітер, вийшов з лісу.
Засміялося сонечко, потекли струмки, зацвіли квіти, зашуміли трави.

ЗАЙЧИК І МІСЯЦЬ


Холодно взимку Зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти Місяця блищить, холодний вітрець з яру повіває.
Сів Зайчик під кущем, простяг лапки до Місяця, просить:
— Місяцю, любий, погрій мене своїми променями, бо довго ще Сонечка чекати.
Жалко стало Місяцеві Зайчика, він і говорить:
— Іди полем, полем, я тобі дорогу освітлю, прямуй до великого стогу соломи.
Попрямував Зайчик до стогу соломи, зарився в стіг, виглядає, усміхається до Місяця:
— Спасибі, любий Місяцю, тепер твої промені теплі-теплі.

КУДИ ПОСПІШАЛИ МУРАШКИ

На дереві сиділа білочка. Вона їла горіх. Смачний, бо аж очі заплющила. Крихітка горішка впала на землю. За нею друга, третя. Багато крихіток впало на землю.
А стежечкою між травою бігла Мурашка. Поспішала по їжу маленьким мурашенятам. Вона прямувала на баштан: чула, що там є багато солодких крихіток кавуна. Раптом чує — падають з дерева крихітки горішка. Попробувала Мурашка — горішок запашний і смачний. Понесла Мурашка крихітку горішка до мурашника, розповіла сусідам: «Біжімо, мурашки, по горішки». Зібралися мурашки в дорогу. А дітки Муращині їдять крихітку, що принесла мама, діляться з товаришами. Всім діткам у мурашнику вистачило ще й залишилося. А мурашки вже під деревом. Зібрали крихітки й понесли додому. Вистачить їжі на зиму.

ІМЕНИННИЙ ОБІД

У Ніни велика сім’я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.
Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся — найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся — ложка дрижить, крапельки падають на стіл.
Скоро день народження Ніни. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна хай запросить подруг.
Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять. Подруги сміятимуться. Розкажуть потім у школі, що в Ніниної бабусі руки тремтять.
Ніна тихенько сказала мамі:
— Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.
— Чому? — здивувалася мама.
— В неї руки тремтять. Капає на стіл.
Мама зблідла.
Не сказавши й слова, вона зняла зі столу білу скатерть і сховала її в шафу.
Довго сиділа мовчки, потім сказала:
— У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

ЛЯЛЬКА ПІД ДОЩЕМ

Василь Сухомлинський, Лялька під дощем, оповідання
Малюнок Світлани Іванік

Зіна вкладалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувались чорні хмари. По залізному даху зашумів дощ.
Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї стоять калюжі води, йде дощ. Ой горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.
Вона забула Зою на лавці. Як же це трапилось? Як же вона не згадала про Зою, лягаючи спати, як же вона не подумала про неї, коли почалася гроза?
Від цих думок Зіні стало важко, і вона заплакала. А ще важче було від думки про те, що на лавці лежить під холодним дощем її Зоя...
Зіна встала з ліжка, тихо відкрила двері, побігла на подвір’я. Дощ миттю змочив її сорочечку. Вона підбігла до лавки, взяла Зою, пригорнула її до грудей.
Коли Зіна відкрила двері, мама включила світло й широко відкритими від страху очима дивилась на порожнє ліжко.
Побачивши Зіну з притуленою до дитячих грудей лялькою, мама перевела дух.
Вона зняла рушник, витерла Зіну, переодягла в суху сорочечку. Давши рушник, сказала:
— Витри ж і Зою... Як же це ти її забула на лавці?
— Ніколи більше цього не буде, матусю...

Кiлькiсть переглядiв: 97

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.